Микола Андрійович Стороженко. Світлій пам’яті Учителя.
Image 01

«Він був сином мужика – і став володарем у царстві Духа», – ці слова Івана Франка, як ніякі інші, можемо з певністю віднести до великого Учителя Миколи Андрійовича Стороженка.

Проникливий образ … Глибинне слово… Відкрите серце… Надмогутній талант… Душевне тепло… Духовний світ… Надзвичайна працьовитість… Невичерпна енергія… Неймовірна скромність… Всеохопна любов до людини, природи, до всього живого… Національна закоріненість… Шевченків «Кобзар»… Святе письмо… Просвітленість…

Доторкнутись до Божественного випадає не кожному. Такий подарунок доля дала Миколі Стороженку. Йому випала честь розписати одну з найдавніших церков у Києві – церкву Миколи Притиска, що на Подолі. Йому вдалося подолати спротив сферичного ребристого купола і тепер образи Святої Трійці та Архангелів благословляють вірян, що йдуть зі своїми молитвами та благаннями до Господа.

Під цим куполом відспівували раба Божого Миколу, і його душа десь витала під тими образáми, які створив його Геній.

Одного разу, як розповідав Микола Андрійович, на висоті 26 метрів, після дня виснажливої роботи (бо під час розписування церкви Микола Андрійович практично не їв) йому вдалася складка на хітоні. Він тішився, як дитина. І раптом нога зісковзнула з риштовання, і він полетів у прірву. Але чудом зачепився за риштовку – і так і повис. А коли вже стояв на землі, то зрозумів, що це не йому вдалася складка, і гординю свою мусив сховати і схилитися перед волею Бога.

Микола Андрійович народився 24 вересня 1928 року у селі В’язове Сумської області. На його життєвому шляху була і колективізація, і голодомори, репресії й розкуркулення родини, війна, відлига і шістдесятництво, і три революції нового часу.

Ще змалку він малював вугликом на печі. А в 12 років батько подарував йому репродукцію «Джоконди» Леонардо да Вінчі. Вся хата була в малюнках Миколи. А коли 1943 року в окупованому селі німці прийшли до хати Стороженків, то, побачивши малюнки, хотіли забрати Миколу з собою, аби той ішов до науки в європейські інститути. А мати схопила дитину – і городами кинулася тікати, щоб, не приведи Господи, не забрали її кровиночку.

Після навчання в Одеському художньому училищі , 1950 року, постав вибір: їхати вчитися в Москву в Інституту кінематографії чи до Києва? І за порадою свого вчителя, М.А.Шемоти, поїхав Микола вчитися до Тетяни Яблонської.
Його дивовижна енергія наснажувала всіх довкола. Микола Андрійович встигав скрізь. Літня людина – а ось він на концерті Лесі Дичко, а в березні повернувся з Івано-Франківська , де виставляли «Передчуття Голгофи», роботу, яка є нашим національним надбанням,а ось і на презентації дитячої книжкиО.Томенко, перший курс зробив виставку – і вже Микола Андрійович оцінює роботи студентів, як завжди по-філософськи і дуже доброзичливо, а ось Вчена рада, де він завжди уважно слухав, замальовуючи щось у своєму блокноті, а ось – семестрові перегляди – і він уважно вивчає роботи першокурсників, придивляючись, хто стане його учнем. А ось біля майстерні 255 в оточенні своїх учнів і колег (І.Пилипенка, О.Солов’я, Р.Петрука) обговорює останні події. Чути звуки молотка в майстерні – Микола Андрійович ставить нову вигадливу постановку. А ось він випробовує разом з учнями новітні засоби – бо ікони мають витримати і дощ, і сніг, і перепади температури. А ось він іде парком на Воровського до Великої академії, бо там відкривається його виставка, присвячена Т.Шевченку. Ось Микола Андрійович в Пінчуках, і допоки його друзі Михайлюки добираються до хати, він вже з косою в руках косить траву. І в тих же Пінчуках спостерігає, як його учні розписують церкву. А ось він на Майдані – на одному, другому і третьому, вболіває душею за долю України. А ось Микола Стороженко з єдиним рукописним примірником «Кобзаря», гортає сторінки своїх ілюстрацій та коментарів. Із відчаєм розумієш, що така книга – унікальне національне надбання, а лише в одному примірнику. Як мріяв Микола Андрійович понад десяток років, щоб вийшла ця книга. І як він радів, що скоро з типографії зможе забрати тираж «Мого Кобзаря». Знайшлися добрі люди Мирослав та Андрій Балдіси, які видали унікальну книгу. А до впорядкування долучився В.Петрашик. Осмислити її, як осмислив кожне слово Тараса Шевченка Микола Стороженко, має кожен свідомий українець.

М.Стороженко – ще й великий новатор. Він відродив техніку класичної візантійської мозаїки, якою прикрашена Софія Київська. Працював у техніці гарячої та холодної енкаустики Найбільшу популярність художнику принесли такі його роботи як монументальне панно "Осяяні світлом" (1978-1989, Інститут фізики НАНУ); композиції "Т. Шевченко і світ" (1988) і "Світло свободи" (1989, Національний музей Тараса Шевченка); мозаїка "Україна скіфська — Еллада степова" (1990-1992, пансіонат "Гілея" в смт. Лазурне Херсонської області); сакральні композиції в церкві Миколи Притиска в Києві ("Трійця", архангели "Гавриїл", "Михаїл» "Рафаїл", "Уриїл", "Св. Миколай Мерликійський", "Св. княгиня Ольга", (1998-2000); станкові твори "Орфей і Еврідіка" (1993), "Офіра Гонти" (1994), триптих "Земний хрест", "Різдво", "Воскресіння" (1995) та інші.
Також йому належать ілюстрації до видань "Болгарські народні казки" (1976-1977), "Українські народні казки" (1982-1985), до творів Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки та ін.

А «Передчуття Голгофи»(2007-2013) - це не тільки осмислення Біблії, а й, здається, пророче передчуття подій, які відбуваються сьогодні на Сході та Півдні України, подій Майдану Гідності, окупації наших територій Росією, жертви Небесної Сотні, загибелі кращих синів України на новій війні, знущань над Надією Савченко.
Микола Андрійович мав багато достойних звань: лауреат Національної премії ім.Тараса Шевченка, яку отримав за ілюстрації до дитячих казок, професор, академік , але всі вони поступаються перед великим іменем Учитель. Саме так називали його учні та колеги. Саме в цьому було його покликання. З якою жадібністю слухали його учні, часом навіть пропускаючи пари, аби вловити все, про що говорив Учитель.

Анастасія Проценко, учениця М.Сороженка, згадує одну із розмов з Учителем:
«Коли мені бувало сумно і тяжко на душі, я зупинявся, піднімав голову і дивився в небо . Кожного разу дивувався цьому безмежному простору, цій чистоті ... В такий час важливо перемагати обставини, іноді себе самого. Ставити цілі і будь-що досягати їх, з кожним разом все нові і нові . Не зупинятись. Не давати навколишньому брудному світу себе поглинути, робити те, що відчуваєш і як відчуваєш» . Микола Андрійович якось зайшов в майстерню і спитав, про що ми думаємо, як справи, чи важко нам зараз . Пам'ятаю, як розгубилась. Це було так щиро, по-батьківськи, дійсно, саме тоді не вистачало підтримки, впевненості . Питань було, як ніколи, багато, але відповідей я ніяк не могла знайти, хоча б на частину . Микола Андрійович , впевнена, недарма тоді завів розмову про свої студенські роки, коли був таким, як ми, ділився своїми думками, тим, що зрозумів тоді і зараз . Казав, як важливо не здаватись, не зраджувати собі, не піддаватись ліні. «Коли важко - дивися в небо . Воно безмежне».

Як раз на Великдень Учитель разом зі своїми учнями христосався крашанками та ділився паскою. На ранок було стільки планів… Але наступного ранку вже не було…

 

Олеся Томенко, кандидат філологічних наук,
доцент кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін НАОМА